"Протягом десятиліття війни українські медіа напрацювали цінні практики, якими можуть поділитися з міжнародною спільнотою."
Учасники форуму "Воєнні медіавиклики 2024: Стійкість" обговорюють тренди в журналістиці, вплив військових подій та нове покоління медіафахівців.
Як виглядала журналістика до війни і якою вона стала зараз? Головні зміни та тенденції обговорили учасники дискусії "Як трансформувалися журналістика та українське суспільство за десятиліття війни" в межах щорічного форуму "Воєнні медіавиклики 2024: Стійкість", організованого Фундацією "Суспільність".
До обговорення долучилися співзасновник Громадського радіо та голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов, головна редакторка "Детектора медіа" Наталія Лигачова, ведуча програми "Ремовська інтерв'ю" Олена Ремовська та журналістка видання "Наші гроші" Анна Сорока. Зокрема, учасники міркували про те, як Революція гідності трансформувала українські медіа, чи впливає війна на дотримання журналістських стандартів, а також хто є обличчям української журналістики сьогодні.
Захід вели Ольга Круглій, яка очолює Асоціацію випускників Хабу медіа мобільності, та медіаменеджер і ведучий "Радіо NV" Дмитро Тузов.
На думку Дмитра Тузова, довоєнні журналістські стандарти не відповідають реаліям війни. Зокрема, він вважає, що в таких умовах не завжди доречний баланс думок. "Ми не можемо надавати платформу для поширення російської дезінформації. Якщо б ми намагалися знайти другу, протилежну позицію, то ми б стали таким майданчиком. Росія розпочала цю війну задовго до 2014 року: спочатку йшла російська дезінформація, а потім приїхали російські танки", -- зазначає журналіст. Він також підкреслив, що понад десять років тому українські медіа не реагували на ці інформаційні атаки, наративи про "поганих бандерівців", якими залякували населення Криму, півдня та сходу України, хоча вони були очевидними. Нині ситуація змінилася.
Андрій Куликов зазначив, що журналістика залишилася незмінною, тоді як змінилося сприйняття її суспільством: "Часто ми виправдовуємося, мовляв, не знали чи не могли щось зробити, а війна все змінює. Але якщо ми не представляємо альтернативні точки зору, як тоді протидіяти ворожій пропаганді? Проблема в тому, що іноді не вистачає професіоналізму для ефективного виконання цієї задачі."
Стосовно соціальних мереж, зокрема Телеграму, Куликов вважає, що перед тим як визнати їх головним джерелом інформації для суспільства, необхідно дослідити кількість професійних медіа в цих мережах. Тобто, якісні медіа можуть залишатися джерелом інформації, але на платформах соціальних мереж.
Фейки, як зауважив Куликов, не є сучасним феноменом, раніше їх просто називали брехнею. "Я виріс у середовищі фейкових новин. Суть залишається незмінною: чесні люди діють чесно, безчесні – безчесно. А ті, хто намагається приховати, що поряд із білим є чорне, вводять в оману всю нашу велику українську націю", – зазначив Куликов.
Головна редакторка "Детектора медіа" Наталія Лигачова зазначила, що стандарти завжди залишаються стандартами: "Світ, принаймні до війни, не був лише чорно-білим. Завжди існували відтінки сірого. Мені здається, що іноді медіа, ігноруючи ці сірі відтінки, сприяли чорно-білому сприйняттю реальності. Згадайте 2014 рік, коли Росія активно залякувала жителів Криму, сходу та півдня України, нагнітаючи страх перед так званими бандерівцями та націоналістами. Вони використовували деякі гасла, які також звучали з парламентських трибун від проукраїнських сил. Люди, які брали участь у Майдані, розповідали, як проросійські медіа спотворювали події. Наприклад, коли хтось говорив про необхідність єдиної помісної церкви в Україні, багато жителів сходу та півдня, під впливом російської пропаганди, вірили, що до них прийдуть і знищать їхню віру. Те ж саме відбувалося, коли набував чинності закон про мову. Медіа повинні не уникати навіть провокативних явищ чи думок, якщо їх висловлюють не терористи чи посібники агресора, а навпаки, пояснювати важливі й неоднозначні питання".
Дмитро Тузов вточнив, що скоріше треба казати не стільки про "сіре", скільки про різнобарвне.
За словами Наталії Лигачової, якщо підхід до журналістських стандартів не змінився, то сама українська журналістика, люди, які її уособлюють -- так. "За десять років змінилося покоління. Люди, які робили журналістську революцію 2004 року, вони тоді були обличчям української журналістики. А зараз це вже не Юлія Мостова, не Альона Притула, не Наталія Лигачова, врешті-решт... Це вже інші обличчя -- Василіса Степаненко, Мстислав Чернов, Михайло Ткач, Роман Кравець, Анастасія Руденко й Ольга Руденко... Дуже багато проєктів з'явилося, багато форматів -- і це дуже добре, бо журналістика українська розвивається, змінюються основні майданчики. Соцмережі - так, це і професійні медіа теж, які використовують ці платформи для того, аби скоріше дати новини та промотувати власний контент".
Водночас головна редакторка "Детектора медіа" зазначила, що соціальні мережі також мають негативний вплив, оскільки підривають стандарти достовірності та точності заради швидкості та клікбейту.
Роль держави та власників медіа, які прагнуть контролювати інформаційний простір, залишається надзвичайно значущою і в наш час.
Наша редакційна політика залежить від власників, які в минулому не завжди були проукраїнськими. І зараз вони можуть змінити свої позиції у будь-який момент. Водночас власники залишаються лояльними до влади, що під час війни є певною мірою зрозумілим, але тільки якщо це не призводить до обмеження критики влади чи замовчування важливих тем. Я сподіваюся, що нове покоління журналістів не дозволить повернутися до практик, які існували в нашому інформаційному просторі раніше", — зазначила Наталія Лигачова.
Олена Ремовська і Наталія Лигачова
Олена Ремовська говорила, що і журналістику, і людей в Україні змінила війна, особливо повномасштабна. "У 2013-2014 роках я працювала на "Радіо Свобода" і була свідком того, як зароджувався виклик, який довелося розв'язувати багатьом іншим редакціям -- питання безпеки журналістів та умови роботи в надзвичайних ситуаціях. Це все народжувалося передусім під час Революції гідності, й мені здається, що за ці 10 років війни українські редакції напрацювали такі практики, якими вони можуть ділитися з іншими медіа у світі".
Під час розмов з європейськими колегами, Ремовську часто запитують про дотримання стандартів та головні виклики під час війни. Вона зазначає, що для журналістів на перший план вийшло питання безпеки: "Сьогодні, щоб опинитися в небезпеці, не обов'язково їхати в зону бойових дій. Якщо ваш офіс знаходиться в Києві, Кропивницькому або Львові, це також може бути місцем ураження. Додатковим викликом є блекаути. Ще один аспект, на який я намагаюся звернути увагу іноземних колег, — це морально-психологічний стан журналістів. Важко, коли твої близькі беруть участь у війні. Особливо, коли в різних редакціях існують різні погляди на те, як висвітлювати, наприклад, тему мобілізації та ухилення від неї".
Що мене дивує в моїх колегах за ці десять років — це те, що, незважаючи на всі труднощі, нам вдається продовжувати займатися журналістикою. Я помітила, що багато іноземних колег мають упередження, що ми, українські журналісти, не є професіоналами, оскільки, на їхню думку, ми заангажовані. Дуже важко пояснити, що в таких складних умовах у нас існує безліч високопрофесійних проєктів і потужні редакції новин.
Анна Сорока, як досвідчена журналістка-розслідувачка, висловила думку, що Майдан мав більший вплив на їхню професійну сферу, ніж війна. "Після втечі Януковича рівень відкритості влади в Україні значно зріс, що сприяло появі численних розслідувальних проєктів. Ці проєкти базуються не на чутках чи припущеннях, а на фактах, цифрах і документах. Незважаючи на війну, ми зберігаємо унікальний рівень відкритості даних. Це стосується публічних закупівель, декларування чиновників і доступу до реєстрів. Важливо не втратити ці здобутки. Якщо ви вирішите зайнятися розслідувальною журналістикою, роботи вистачить усім. Це не тому, що українці особливо схильні до корупції, а тому, що вона у нас краще видима", – зазначила Анна.
Також учасники панелі обговорили, чим відрізняється старше покоління журналістів від молоді. Наталя Лигачова говорила, що іноді журналісти не розуміють цінності професійної інформації. "Головне -- професійність, а не клікбейт. Наприклад, у ютубі є і професійні канали, але редакції недостатньо борються за те, щоб усе ж таки професійна журналістика була на першому плані, а не клікбейт. Можливо, ми були загартовані часами Кучми й більш налаштовані на боротьбу, на виборювання власних прав навіть у власних редакціях. "Телекритика", яка була попередницею "Детектора медіа", допомагала журналістам боротися з власниками та редакторами, коли їх примушували порушити якісь стандарти. Мені здається, зараз журналісти менше налаштовані на боротьбу за професіоналізм, що приводить до того, що інформація стає нижчої якості. Війною можна пояснити багато чого, але я не вважаю, що це через війну. Можливо, ми навіть винні в цьому, старші журналісти, що ми не привчаємо молодь виборювати право на професію".
Анна Сорока, належачи до нового покоління журналістів, зазначила, що наразі боротьба за права представників медіа зосереджена на забезпеченні права доступу до інформації, яке часто обмежується під різними приводами. Наприклад, через війну, навіть якщо насправді немає жодних загроз.
"Щодо різниці в поколіннях. Ми зараз часто проводимо тренінги з аналізу публічних закупівель, і туди приходять люди різного віку, інколи взагалі без журналістського бекграунду. Вони з інших професій, не вчилися журналістиці в університеті, і через це вони в позитивному сенсі не визнають авторитетів узагалі. Також, на мою думку, зі зміною поколінь нарешті сходить нанівець пієтет перед російською журналістикою", -- сказала Анна Сорока.
