Українське містечко на висоті (Геннадій Друзенко)
Редакція Цензор.НЕТ не завжди поділяє думки авторів. За вміст матеріалів у розділі "Блоги" відповідальність несе саме їхній автор.
Аби перемогти у війні і виграти майбутнє недостатньо любити батьківщину. Недостатньо ненавидіти орду/орків/москалів. Недостатньо говорити українською мовою, плекати культ Степана Бандери чи навіть бути готовим вбивати і вмирати за Україну. Треба у своїй уяві мати візію України - мрію про українське "місто на пагорбі".
Давним-давно, приблизно 400 років тому, з такою метою паломники вирушали до Америки – своєї обіцяної землі, де прагнули створити суспільство, яке відповідало б їхнім уявленням про ідеал. Ця сильна мрія спонукала сміливців залишити знайомі території Старого світу, відмовитися від облаштованого життя та вирушити в подорож, повну викликів і невідомості, аби втілити в реальність своє "місто на пагорбі".
В Україні існує серйозна нестача мрії про майбутнє. Немає чіткої візії, яка б об'єднала суспільство навколо основних принципів відновлення країни після війни. Відсутня ясна відповідь на запитання, за яку Україну ми сьогодні платимо таку високу ціну, як на фронті, так і в тилу.
Візія, навіть оманлива візія комунізму чи нацизму, вивільняє неймовірну енергію людських спільнот і впорядковує та мультиплікує її. Не можна прорватися з теперішнього у майбутнє, не уявивши, не вимріявши його. Знати, що ми не москалі, і що "і своїй хаті своя й правда, і сила, і воля" замало. Треба мати свою осяйну мрію про українське місто на пагорбі.
США виграли у СРСР холодну війну не тільки (і не стільки) тому, що виснажила радянську економіку гонкою озброєнь (якщо не помиляюсь, пізній СРСР витрачав 11% ВВП на сектор безпеки і оборони), а тому що американська мрія про Америку як місто на пагорбі, як землю свободи та можливостей знову розквіла за Рональда Рейгана, а радянський ідеал видохся і став непривабливим і прісним. Шварцненер переміг Павку Корчагіна...
Відомі президенти США ХХ століття, такі як Джон Кеннеді та Рональд Рейган, неодноразово згадували в своїх промовах про знаменитий виступ Джона Вінтропа, одного з лідерів пілігримів і першого губернатора Массачусетської колонії. Вінтроп, вирушаючи з Англії до Нового світу, проголосив:
"Ми маємо зважати, що ми будемо містом на пагорбі. Очі людей будуть дивитись на нас. Тому якщо ми не будемо щирі з Богом у наших справах, він більше не допомагатиме нам і ми станемо і страхіттям, притчею та посміховищем серед усіх народів"
Ми повинні візуалізувати Україну, яка стане об'єктом захоплення для світу не лише через нашу відвагу та співчуття до наших втрат, але й як джерело надії та натхнення. Нам потрібно стати еталоном майбутнього для інших країн. Як колись Новий світ, куди, залишаючи позаду звичний спосіб життя, незважаючи на всі труднощі і невідомість, вирушали ті, кого тиснув Старий світ. Вони шукали свободу і можливість створити своє "місто на пагорбі".
Ця уява та переконання в можливості створення більш справедливого й прозорого суспільства стали основою для американських колоністів, які вирішили піднятися на боротьбу за свою незалежність. Вони здолали найсильнішу імперію свого часу, яка прагнула придушити повстанські колонії, освоїли Дикий Захід, розвинули одну з найпотужніших економік у світі та здобули перемогу у Другій світовій війні.
Протягом ХХ століття багато країн здобули та відстояли свою незалежність. Більшість національно-визвольних конфліктів призвели до ситуації, коли "Техас зараз перебуває під контролем техасців" (разом із міжнародними корпораціями). Однак лише кілька новостворених держав зуміли розробити амбітну, але водночас реалістичну стратегію, створити ефективний механізм управління для її реалізації, організувати та спрямувати невгамовну енергію підприємництва і креативності своїх громадян, примусивши їх працювати на спільне благо. Завдяки цьому вони змогли перейти з третього світу в перший.
Якщо ми не уявимо українське місто на вершині пагорба, не запалимо в собі прагнення перетворити Україну на міжнародну лабораторію майбутнього, не знайдемо спільну мету і зрозуміємо, чому варто жити разом, нас очікує лише "армія, мова, віра". Право на власну ідентичність, безумовно, ми здобудемо, але можливість стати одним з центрів тяжіння у світі, на жаль, залишиться під питанням...
