"Ми маємо значно більше шансів і варіантів вирішення цієї ситуації на свою користь, аби не перетворитися на втрачене покоління, суспільство чи націю."

XV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz проходили з 6 по 8 вересня у Чернівцях. Захід відбувався у Літературному целанівському центрі, готелі Central Magnat Cinema та ресторані "Бартка". Як зазначила директорка фестивалю Євгенія Лопата, основною темою цьогорічного заходу стали презентації важливих видань, що висвітлюють опір та боротьбу українського народу.

6 вересня, о 17:45

Ця книга не була написана тобою, але ти став її автором у сенсі збору матеріалу. У той час, коли ти сам не знав, що сказати. Сьогодні ж вона здобула величезну популярність у світі та була переведена більш ніж на 15 мов, - зазначає модератор заходу, літературний критик і редактор Олександр Бойченко, 53 роки. Він веде бесіду з поетом і перекладачем Остапом Сливинським, 45 років, про створений ним "Словник війни", виданий минулого року харківським видавництвом Vivat. Ця книга складається з історій українців на початку широкомасштабного конфлікту, кожна з яких фокусується на конкретному слові та є своєрідним його тлумаченням.

- Ця книжка з'явилася, наче сама по собі, якби всупереч усім обставинам, що її існування було б неможливим. Якщо чесно, я б віддав перевагу, щоб її ніколи не було, - ділиться Остап Сливинський. - "Словник війни" народився з неможливості знайти слова для опису нової дійсності. Це усвідомлення внутрішнього паралічу, який я відчув після 24 лютого 2022 року. Стан безсловесності тривав, поки не зрозумів: те, що в мені немає слів, не означає, що навколо панує тиша.

"Словник війни" виник як результат розмов у часи, коли стало очевидно, що мова зазнає руйнування, - зазначає Олександр Бойченко. - З одного боку, з’явилися нові терміни, що описують реалії, які раніше не існували. З іншого боку, знайомі слова – від автобуса до яблук – набувають зовсім інших значень. Ці зміни зафіксували люди, які не є професійними письменниками. Вони не прагнуть створювати витончені метафори, але час від часу їхні висловлювання вражають своєю оригінальністю.

Наприклад, один чоловік до початку великої війни любив використовувати слова "бомбезно", "бомба-ракета", "я в танку". Тепер він стверджує: "Після всього пережитого ці слова я більше не вживатиму". А жінка говорить: "У польській мові слово pokój означає і кімнату, і мир. А у нас тепер немає ані кімнати, ані миру". Інша жінка, вагітна, приїжджає з Маріуполя до Чернівців, але її дитина не вижила. Лікар повідомляє: "У третині тих, хто прибув з того регіону, діти загинули". Вона відповідає: "Вони вирішили не з’являтися на світ". Це вже симфора — злиття метафори і реальності. Поету потрібно все життя працювати, щоб досягти такого рівня, а тут сама реальність підносить це на блюдечку.

- Життя не підготувало мене до того, що доведеться обговорювати складні та травматичні теми з багатьма людьми, - ділиться Остап Сливинський. - Люди запитують, що ж таке ця книжка. Я досі не маю чіткої відповіді, але для себе називаю її збіркою антиінтерв'ю. Я не проводив традиційні інтерв'ю з чітко окресленими ролями, а здійснював партнерські бесіди.

Після того, як я представив словацьке видання в Братиславі, підійшов професор університету з виразом скептицизму на обличчі і сказав: "Ви перетворили монологи на поезію, відчувається рука поета". Я відповів: "Вкажіть на конкретну сторінку та рядок, де ви це помітили". Пояснив, що навіть люди, які далекі від гуманітарних наук і прочитали всього кілька книг за своє життя, можуть мати такі думки. Вони опиняються в ситуаціях, які кардинально відрізняються від всього, що їм відомо. Коли ж намагаються знайти слова, щоб це висловити, звертаються до метафор.

Усі монологи, які я зібрав, є результатом того, що я чув від інших або отримав у письмовому вигляді від колег, залучених до проєкту. Багато людей ділилися своїми думками, описуючи свої життєві обставини та емоції. Я зрозумів, що наші досвіди мають багато спільного. Найбільше мене вражали ті історії, які виявляли щось унікальне — особливі ситуації або специфічні способи їхнього опису. Фрагменти, в яких співрозмовники використовували метафори, підводячи свої випадки до рівня загальнолюдських значень, виявлялися частішими, ніж я сподівався.

Перший етап роботи над моєю книгою розпочався під час волонтерської діяльності у Львові — спочатку на залізничному вокзалі, а згодом у притулках для внутрішньо переміщених осіб. Це були імпровізовані бесіди, в яких я мимоволі фіксував важливі моменти. Не збирав контактні дані, але інстинкт підказував уточнювати імена та місця походження співрозмовників. З часом я почав запитувати про значущі слова та їх емоційне навантаження. Виявилося, що люди глибоко розмірковують над тим, як вони використовують мову.

Я почав ділитися уривками бесід у Facebook. Як знайомі, так і незнайомі люди почали ділитися своїми власними та почутими історіями. Відчув, що не можу залишатися єдиним, хто їх передає. Так виникло 20 співавторів. В результаті ми зібрали 76 історій, які стали частиною нашого видання.

7 вересня о 13:00

- "Закладка" містить тексти непрості. Їх нелегко читати, але це гарна поезія. Чи включено сюди вірші, написані після початку повномасштабного вторгнення по свіжих слідах? - звертається директорка фестивалю Meridian Czernowitz, 29-річна Євгенія Лопата, до поета й речника Міністерства оборони України Дмитра Лазуткіна, 45 років. Обговорюють його поетичну збірку "Закладка", що вийшла 2022-го у львівському "Видавництві Старого Лева", а цьогоріч здобула Шевченківську премію.

Після отримання Шевченківської премії видавництво вирішило, що переосмислення книги є необхідним кроком як з іміджевої, так і з можливої комерційної перспективи. Щоб зробити нове видання ще привабливішим, я вирішив включити вірші, які точно не потраплять до моєї наступної збірки, але які постійно звучали в моїй голові, - ділиться Дмитро Лазуткін. - У новій версії книги я додав три тексти, написані під час моєї служби в Збройних силах України, але ще до того, як я став речником Міністерства оборони.

Після 24 лютого я спочатку виконував обов'язки воєнного кореспондента в Київській, Чернігівській, Харківській та Донецькій областях. Більшість віршів, що містяться в перших двох розділах збірки, були написані саме в період цієї діяльності. Вони відрізняються від того, що я створюю зараз, і з часом стали мені дещо чужими. Тексти, які я пишу сьогодні, набули більшої жорсткості. Вони продовжують тенденцію репортажних оповідань, ґрунтуючись на реальних подіях і справжніх героях.

Під час війни така інтенсивність подій, що багато забувається. Можливо, тому пишу такі вірші. Щоб ми фіксували речі, емоції, стани - все, що з нами відбувається. Нинішня посада передбачає трохи іншу роботу зі словом. У ній чимало політики, стратегічної комунікації й того, що не зовсім сумісне з літературою. Але багато написав під час перебування на фронті. Поезія з'являлася, тому що спілкуєшся з людьми та втрачаєш їх і постійно перебуваєш у насиченому інформаційному полі. А приїжджаєш до Києва чи Львова й розумієш, що там цього не уявляють.

Моя нова книга "Будемо жити вічно" запланована на вихід у листопаді. Це також збірка історій у форматі репортажів. Значна частина віршів вже отримала переклади на польську, литовську та англійську мови. Я сподіваюся, що ці тексти знайдуть своє місце за межами України. Мій досвід участі в міжнародних онлайн-фестивалях підтверджує, що є інтерес до моєї творчості. Як зазвичай кажуть іноземці, такі слова не міг би написати той, хто не пережив цих подій. А я — саме та людина, яка це пережила.

7 вересня о 17:30.

Ірина Цілик створила значущий твір нашої епохи. "Тонкий лід" – це одна з перших поетичних панорам, що містять роздуми про виклики, з якими стикається суспільство під час повномасштабної війни, - зазначає поетеса та військовослужбовець Ярина Чорногуз, 29 років, під час обговорення збірки Ірини Цілик, 41-річної письменниці та режисерки, яка вийде в листопаді в видавництві Meridian Czernowitz. - Ти є багатогранною художницею, яка вміло поєднує різні форми та жанри мистецтва. Але вирішила звернутися саме до поезії, щоб відобразити реалії нашого часу.

- Маю особливі почуття щодо цієї книги, - ділиться Ірина Цілик. - В останній час мені не вдавалось так відверто і особистісно висловлюватися. Я пишу рідко, особливо вірші. Вони іноді приходять, коли самі відчувають потребу. Нещодавно я знову відчула ту трохи забуту невпевненість, властиву новачкам – синдром самозванця.

У цій збірці присутні старі вірші, які звучать актуально і в наш час. Проте більшість творів була створена в період повномасштабного вторгнення. Не можу стверджувати, що свідомо обрала поезію як найбільш відповідний жанр. Серед усіх можливих інструментів це, напевно, єдиний, який я не зовсім контролюю.

Не всі жанри здатні на оперативне осмислення під час війни. Проте поезія є справжньою королевою в цьому, адже вона має здатність зупиняти миті, фіксувати емоції, концентровані переживання та дихання життя. Ти побачила в цьому широке полотно, тоді як для мене це все ще окремі елементи пазла.

Назва цієї збірки може здатися тривіальною, певною мірою кліше, але вона точно відображає мій внутрішній стан. Я постійно перебуваю в цій ситуації: рухаюсь крок за кроком, однак відчуваю страх перед можливістю впасти та залишити за собою рани, які можуть зашкодити мені та іншим. Цей знайомий багатьом стан особливо підкреслюється різницею в наших переживаннях. Ми разом, але водночас кожен із нас живе свою війну по-своєму. Я намагаюся дослідити це з різних точок зору. Окремою темою віршів є моє відчуття провини перед тими, хто пережив значно більші труднощі, комплекс тієї, хто вижила, але відчуває, що її досвід був менш важким.

Тобі вдалося з'єднати переживання війни як цивільних, так і військових, створивши унікальний синтез цього досвіду. Проте ти робиш це з великою обережністю, не прагнучи взяти на себе чужі переживання. Ця важлива риса твоєї роботи пов'язана з тим, що ти, як режисерка, спостерігала за війною починаючи з 2014 року, а також з тим, що ти є дружиною військовослужбовця. Як змінився твій голос та сприйняття війни? — запитує Ярина Чорногуз.

- За десять з половиною років мій спосіб рефлексувати змінився. Була більш емоційна й мала більше хибних уявлень. Щось романтизувала, щось бачила з викривленою оптикою, - відповідає Ірина Цілик. - Війна так довго проростала в нас і змінювала на тонких рівнях, що тепер говоримо про неї по-іншому. Але фактично й досі шукаємо, як же це робити. Межі такі тонкі, й червоні лінії теж розмиті. Є питання етики та доречності, зокрема й у поезії. У мене є проблеми з текстами деяких колег, які дозволяють собі писати від першої особи про травматичні досвіди, яких вони не проживали.

У кінодокументалістиці постійно доводиться винаходити велосипед, коли маєш справу з людьми, їхніми мріями та страхами. Страшно скривдити. Завжди шукаєш спосіб, як залишатися спостерігачкою. З іншого боку, змінюєш реальність, якщо втручаєшся з камерою. Те саме стосується поезії. Тому пишу про те, що добре знаю або за чим спостерігаю, зберігаючи дистанцію. Це знову ж таки про страх зайти на територію тонкого льоду й поранити.

7 вересня, 18:45

- Ти маєш досвід цієї війни, а раптом робиш роман про зовсім іншу. Чому захотів писати про 1860-ті у США? - запитує Олександр Бойченко письменника та військово­службовця, 39-річного Артема Чеха, під час презентації його роману "Пісня відкритого шляху". Вийшов у травні в Meridian Czernowitz. Головні герої - колишній український кріпак Гнат і колишній американський раб Сем, які подорожують Штатами під час Громадянської війни.

- Наша війна занадто близька, і досі не осмислена, не обговорена, - зазначає Артем Чех. - А та, що в минулому, вже вивчена: історики та філософи розглянули її з усіх боків і розставили ярлики. Ти лише обираєш необхідні матеріали й використовуєш їх. Але, якщо говорити про внутрішні аспекти війни, то тут усе залишається незмінним.

Це була спроба написати те, що захотів би прочитати: цікава тема, персонажі, історичний період. Коли торік повертався до тексту й дописував, багато правив із висоти свого досвіду. До цього в мене виходила більш вегетаріанська війна, а тепер зрештою має щось справжнє - те, що відчув і побачив.

У 1850-х роках Гнат вирушає на службу в армію, сподіваючись звільнитися від кріпацтва, але, на жаль, опиняється в іншій формі залежності. Спочатку він бере участь у Східній війні, потім потрапляє в полон до англійців, а згодом служить на військовому кораблі. Судно заносить його до Америки, де його чекає початок Громадянської війни.

Герой боровся у війні, що не була його власною, і не мав прихильності до військової служби. Це відображало частину мого власного досвіду: я теж не маю симпатій до війни та зброї, мрію про мирне, спокійне життя. Проте я зовсім не порівнюю наше військо з армійським кріпацтвом, яке описую у своєму романі.

Мені закидали, що в моїй книзі присутня велика кількість людей, які виглядають божевільними. Але спробуйте проїхати вздовж лінії фронту, відвідайте прифронтові міста, поспілкуйтеся з тими, хто пережив травми. Деяким може здатися, що ці люди неадекватні. Проте насправді вони мислять і діють цілком логічно. Це просто їхня природна реакція на жахливі події, які вони не здатні зрозуміти і з якими не можуть миритися.

Твій роман вражає своєю інтертекстуальністю. Він наповнений як явними, так і прихованими цитатами, аллюзіями і натяками на кіно, літературу та історію, яку освічена людина повинна розуміти, - коментує Олександр Бойченко. - Я ще не працював з такими деталізованими текстами. Ти майстерно описуєш все — від шкарпеток до кашкета і навіть більше.

- У дитячі роки я завжди мріяв про Нью-Йорк – це була моя найбільша амбіція, - ділиться Артем Чех. - Моє захоплення містом перетворилося на любов до цілої країни. Я виріс під впливом американської попкультури, яка багато в чому сформувала мої погляди, - від анімаційних фільмів "Дісней" до постмодернізму. Вестерни мене вражають як один із значних елементів їхньої культури. Також я цікавлюся історією США. Вирішив поєднати наші історії в одне ціле.

Це мій перший історичний роман, який вимагав від мене звернення до різних джерел і ретельного пошуку інформації. Мені було важливо довести собі, що можу так глибоко і детально описати події. Це дозволяє повністю зануритися в минуле і відчути атмосферу тієї епохи. Я отримав значну підтримку від старовинних топографічних карт, особливо військових. Також я звертався до американських реконструкторів, історичних ентузіастів та краєзнавців з різних регіонів.

Спочатку роман носив більш виразну назву - "Росіянин". Це було пов'язано з тим, що всі навколишні називали героя саме так, тоді як він намагався всіма силами довести, що є українцем. Його спроби виявлялися то млявими, то жвавими. Проте, я змушений був змінити назву, оскільки мені заборонили її використовувати.

8 вересня, 18:30

Іноді, коли я виступаю в ролі редактора, мене запитують: "На що схожі ці оповідання? Який це Жадан - старий чи зовсім новий?" Для мене це новий Жадан, але з тими старими рисами, які я ціную, - ділиться Олександр Бойченко під час презентації збірки "Арабески" автора та військовослужбовця Сергія Жадана, котрий приєднався до заходу онлайн. Книга, що містить оповідання та ілюстрації автора, вийшла у вересні під видавництвом Meridian Czernowitz. Вона включає 12 історій, що відображають життя українців в умовах повномасштабної війни.

- Нові твори різняться від попередніх. Я казав, що це, мабуть, найкраща моя проза, до якої довго йшов. Зрозуміло, що книжка краще продається після таких слів, але вони щирі, - говорить Сергій Жадан. - Іноді буває, пишу більшу прозу, а вона розпадається на уламки, з яких виходить щось якісно й концептуально інше. Так було свого часу з "Месопотамією", так з'явилися й "Арабески". Раптом зрозумів, що не хочу писати велику форму, тому що важливіше виробити ритм, який відповідає сьогоднішньому сприйняттю реальності. Це рвана, коротка рефлексія на те, що бачиш, хочеш схопити й передати. Тут не так важлива загальна атмосфера, як імпресія. Вона більше пояснює та переконливіша, ніж побутові деталі чи настроєві зміни героїв.

"Архітектурні візерунки" - це уявлення про Харків, який перебуває в умовах безперервної небезпеки. Це не просто образ. Місто може зазнати удара в будь-який момент. Воно виступає як значна ціль для супротивника.

У збірці оповідань було важливо зафіксувати 12 типологічних сюжетів та станів. Це не лише аналіз фактів, але й дослідження граничних моментів, які визначають наше існування в різних обставинах. Тут виникають міфологічні ситуації, пов’язані з похованнями, прощаннями, поверненнями та народженнями. Це ті елементи, з яких складається наша історія – точки та гачки, за які ми чіпляємося протягом життя. Вони багато говорять про контекст нашого дорослішання та співіснування зі світом.

Ілюстрації були створені одночасно з написанням тексту в зимовий та весняний періоди. Автор самостійно проілюстрував свою книгу, прагнучи зафіксувати значущі для себе місця. Одним з таких є зруйнований залізничний вокзал у Костянтинівці на Донеччині, де він неодноразово бував. Це вже стає особистісною історією, яка виходить за межі звичайних хронік та новинних репортажів.

Сьогодні надзвичайно важливо все документувати. Процес відновлення справедливості, на який ми всі сподіваємося, є досить складним. Він вимагає ретельної праці, що повинна розпочатися вже зараз. Це включає в себе запам'ятовування та фіксацію імен, подій, контекстів та інших нюансів, які в майбутньому допоможуть нам скласти цілісну картину. В умовах масштабної війни, що супроводжується стисканням часу та втратою відчуття стабільності і перспективи, також важливо відстежувати свої емоції, переживання та внутрішні стани.

Воєнна реальність сьогодні стосується всіх. Хочемо чи ні, війна нас править і перепрошиває. Ми з неї виходимо зо­всім інакші. Тому рамка війни буде визначальна для нашої літератури в найближчій перспективі. Це те, що так чи так римує останні сто років української культури й поєднує нас із поколінням 1920-х. Водночас у нас набагато більше шансів і можливостей вийти з цієї ситуації з користю для себе, не стати втраченим поколінням, суспільством, країною. Це буде ознакою розвитку й історичної спіралі, яка, хочеться вірити, працює.