Тріумф українського кінематографа: результати 53-го міжнародного фестивалю "Молодість"

Цього року фестиваль вдруге від початку повномасштабного вторгнення Росії повернувся до довоєнного формату. Головною локацією заходу став кінотеатр "Жовтень". Церемонії відкриття та закриття, вперше за багато років, відбулися в Будинку кіно, де також були представлені деякі позаконкурсні програми.

Повернувшись до свого традиційного часу проведення в кінці жовтня - на початку листопада, фестиваль "Молодість" знову відзначився збільшенням відвідувачів, оскільки студенти, які наприкінці травня були зайняті сесіями, знову почали відвідувати кіносеанси. Проте зміна термінів має і свої недоліки: тепер фестиваль стикається з конкуренцією з боку трьох інших подій, які активно залучають нові національні та міжнародні фільми: Docudays UA, Одеський кінофестиваль та "Київський тиждень критики". Проте організатори фестивалю змогли запропонувати глядачам яскраві стрічки, серед яких є призери Каннського, Венеційського та Берлінського кінофорумів.

Головним досягненням фестивалю стало отримання трьох основних нагород українськими кінематографістами в різних номінаціях.

Розпочати слід із Національного конкурсу короткометражного кіно, де тріумфувала документальна новела Ґали Козютинської під назвою "Лелеки завжди знаходять шлях назад до рідного гнізда.".

"Лелеки завжди знаходять шлях назад до рідного гнізда."

22-хвилинний фільм вражає своєю майстерністю у побудові сюжету. Спочатку глядачів зустрічає повільна розповідь про молоду пару, Ґалу та Віктора, які переїжджають у занедбаний будинок у Карпатах і починають його відновлювати. Це справжнє місце для спокою: тиша навколо, яблуня у дворі, величні гори на горизонті, кіт на порозі та гніздо лелек. Ґала та Віктор – дотепні, життєрадісні персонажі, за якими цікаво спостерігати. Проте у фінальних п’яти хвилинах Ґала раптово змінює настрій, і стиль оповіді стає зовсім іншим. Камера зосереджується на нічному вікні, а голос режисерки за кадром розповідає про кота, про Віктора, який пішов на війну і більше не повернувся. Наприкінці фільму вона все ж вставляє короткий, сповнений сонячного світла епілог з фразою "часу не існує". Це, за словами журі, щемлива та смілива історія, яка залишає глибокий слід.

"Додаткові сцени" від Романа Хімея та Яреми Малащука, які отримали нагороду Спілки кінокритиків України та Спеціальну відзнаку на національному конкурсі, також порушують тему війни, хоча їхня естетична манера відрізняється. Хімей і Малащук насамперед є експериментаторами у сфері відеоарту. Вони перенесли нелінійні елементи відеоарту у кінематограф, об'єднавши сцени з художнього фільму "Снайпер. Білий ворон" зі своїми власними чорно-білими фрагментами. У обох наративних лініях присутній Павло Алдошин — актор та воїн ЗСУ, який спеціально прибув із фронту для участі у зйомках. Результатом цього стало парадоксальне осмислення теми війни та мирного існування.

Найкращим короткометражним фільмом Міжнародного конкурсу став режисерський дебют акторки Александріни Туркан "Ми хочемо тут жити".

Фільм оповідає історію трьох підлітків з Бородянки, розташованої на Київщині: 13-річного Матвія, 11-річного Вови та 14-річного Віталія. Режисерка зустрічає їх через рік після початку повномасштабного вторгнення, спостерігаючи за їхнім життям, а також проводячи інтерв'ю як з ними, так і з їхніми ровесниками. Ця стрічка, виконавчим продюсером якої є Шон Пенн, пропонує глибокий і чутливий погляд на життя підлітків, які пережили травматичні наслідки війни і продовжують з ними жити.

Першість у документальному конкурсі -- у стрічки Аделіни Борець "Квіти України" (Польща -- Україна).

Режисерка дуже вдало вибрала героїню для свого повнометражного дебюту. Киянка Наталія, яка живе на Дарниці, є свого роду місцевою знаменитістю: вона мешкає в сільській хатині, тримає курей і кіз, глядить за великим городом і масою квітів -- і вся ця оаза розташована в оточенні багатоповерхівок. Забудовники роками намагаються її вижити -- але нічого не виходить. Дотепна, гостра на язик, розкута Наталія -- з тих персонажок, під яких навіть не треба писати якусь особливу історію: достатньо просто увімкнути камеру. Однак Аделіна до того ж дуже майстерно вибудовує історію, так що годі й відірватися від екрану.

Безумовно, головним і найавторитетнішим змаганням фестивалю "Молодість" залишається конкурс повнометражних фільмів. Цього року ситуація ускладнилася тим, що до програми були включені стрічки-переможці Канн, Берліна та Локарно. Таким чином, журі опинилося перед непростим вибором: чи варто додати до "вагових" нагород наш "Оленя", чи свідомо ігнорувати світових лауреатів.

Було ухвалено компромісне та навіть здивувальне рішення. Але давайте розглянемо все поетапно.

Нагороду глядацьких симпатій здобув фільм "Мовчання устриць" на чолі з режисером Маркосом Піментелем з Бразилії.

Головна героїня Кейлані виросла в родині шахтарів. Її мати залишила їх, приєднавшись до мандрівного цирку. Троє братів відправляються на заробітки, але незабаром зникають, тоді як четвертий потрапляє за грати, а батько помирає. У підсумку, видобуток корисних копалин у цій місцевості зупиняється, і селище перетворюється на справжню пустелю. Але цього виявляється недостатньо: через агресивні методи видобутку земля втрачає стабільність, і річка прориває дамбу, знищуючи все на своєму шляху. Кейлані намагається вижити в умовах цього екологічного катастрофи, супроводжувана групою собак. Фільм має повільний, навіть монотонний темп, але його візуальна складова вражає — окремі кадри виглядають просто гіпнотично.

Міжнародний конкурс відзначив сатиричну комедію "Новий рік, який так і не з'явився" (реж. Богдан Мурешану, Румунія -- Сербія) спеціальною нагородою. У стрічці, дія якої розгортається 20 грудня 1989 року, Мурешану показує атмосферу останніх днів передреволюційного періоду. Заворушення в Тімішоарі вже почалися, але персонажі живуть своїм звичним життям. Телережисер намагається врятувати своє пропагандистське шоу після того, як головна акторка вирішує влаштувати демарш. Син режисера замислює втечу до Югославії. Офіцер "Секурітате" займається звітами від стукачів та намагається перевести свою матір із зносимого будинку до нової квартири. Переїзд організовує робітник заводу, який в паніці дізнається, що його син написав листа Діду Морозу, в якому згадує, що батько бажає смерті Чаушеску. Один із запам'ятовуваних висловів з фільму звучить як слоган: "Тут і за 30 років нічого не зміниться". Проте події наступного ранку, які Мурешану майстерно зображує під музику "Болеро" Равеля, спростовують це: звичайні люди можуть стати героями та взяти свою долю у власні руки.

"Новий рік, який так і не з'явився"

Найвищу нагороду в категорії повного метра Міжнародного конкурсу отримала стрічка "Все, що ми уявляємо як світло", режисером якої є Паял Кападія, а виробництво здійснено в Індії, Франції, Нідерландах та Люксембурзі. Цей фільм вже був удостоєний Гран-прі журі на Каннському фестивалі. У центрі сюжету перебувають дві медсестри, Прабга та Ану, які працюють і живуть у Мумбаї. Чоловік Прабги поїхав на заробітки до Німеччини і відмовився від спілкування з нею, а Ану має стосунки з молодим чоловіком з іншої релігійної громади, що викликає незадоволення їхніх батьків.

У Паял Кападії вийшов справді проникливий та інтелектуальний фільм, який можна сміливо назвати поетичним у найглибшому розумінні цього слова. Режисерка майстерно формує свою розповідь, сплітаючи елементи повсякденного життя, звичайні діалоги, уривки спогадів, пташиний спів та відблиски світла в очах героїв. Те, що ми сприймаємо як світло, може виявитися ілюзією або самообманом, але саме це робить нас людьми.

І, врешті-решт, неоднозначне, але радісне рішення для українського кінематографічного середовища, ухвалене головним журі на чолі з відомим іранським режисером Мохаммадом Расулофом, — присудження Ґран-прі фільму "Медовий місяць" (реж. Жанна Озірна, Україна).

Дія фільму відбувається в маленькому містечку поблизу Києва, де мешкає пара молодят -- психотерапевт Тарас (Роман Луцький) і художниця Оля (Ірина Нірша). Вони справляють входини з друзями, балакають про мистецтво, привидів, французьких філософів. Звичайне мирне життя. Однак на світанку Тараса й Олю будять вибухи. Їм не вдається покинути місто, а тим часом російські війська облаштовуються просто у дворі їхнього будинку і займаються тим, що найкраще вдається росіянам, -- убивають, ґвалтують, грабують.

Подружжя опиняється в пастці квартири без електрики та мобільного зв'язку, з обмеженими запасами води та їжі. Лірична драма перетворюється на трилер.

Недоліки цього фільму починаються якраз там, де виконавцям треба відпрацьовувати обставини. Діалоги переповнені штучністю й пафосом, грі акторів бракує переконливості, натомість забагато непотрібної театральщини.

Попри всі обставини, концепція Озірної заслуговує на увагу: подібні сюжети про окупацію ще не були представлені в нашій культурі. Ця режисерка має великий потенціал, і я щиро сподіваюся, що вона реалізує його в своїх майбутніх роботах.

54-та "Молодість" стартує 25 жовтня 2025 року.