Тетяна Висоцька: "Наш край - благословенний небесами": Як жителі Херсона витримують удари та руйнування -- Блоги | OBOZ.UA

Сьогодні я хочу поділитися історією від моєї основної агентки в Херсоні – сміливої однокласниці Юлії Капітан. Вона залишалася в місті до самого останнього моменту, переживаючи окупацію та щоденні обстріли. Юлія палко вірить у перемогу та з нетерпінням очікує на краще. Ми всі чекаємо і віримо разом з нею.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Їду на евакуаційному автобусі в Одесу і реву. Враження, що з полону в Україну вертаюсь. А ще відчуття якесь, що зраджую свій Херсончик, всю окупацію тут була і раптом їду кудись. Допоки ці іроди на нашій землі, немає відчуття свободи.

Села проїжджаю, обійстя розбиті вздовж дороги, практично всі без дахів. Але всі накриті волонтерською плівкою. Спасибі нашим волонтерам за їх тяжку працю і велике серце. Вони так багато роблять для людей та військових. Позасіяні яскраво-жовті скрізь соняшники, краса неймовірна.

На залізничному вокзалі розгорілася суперечка через місця. Водій, спостерігаючи за сценою, зауважив: "Знаєте, я нещодавно вивозив людей з Бахмута, і там усі тихо завантажувалися, намагаючись втиснутися один до одного, тільки б більше людей змогли виїхати. А ви ж..."

На шляху до Одеси можна побачити безліч ремонтної техніки. Дуже приємно усвідомлювати, що все поступово відновлюється. Лише зараз я починаю усвідомлювати, через що ми пройшли. Раніше друзі запитували: "Як у вас справи?". Я завжди відповіла: "Усе гаразд", але тепер розумію, що це не зовсім так. Добре лише те, що ми залишилися живими.

Перевірка документів, фільтрація та блокпости на дорогах стали невід'ємною частиною нашого життя. Це сумна реальність, але, на жаль, необхідна. Вони надають певне відчуття безпеки, і наші хлопці виконують важливу роботу. Коли я заїхала до Миколаєва, відразу ж відчула біль від знищення "Епіцентру". Усе навколо розруйноване та спалене: і "Епіцентр", і "Нова лінія". Як будівельник із 20-річним досвідом, я з великим сумом згадую ці магазини, адже завдяки їм я змогла зробити багатьох людей щасливими.

Нещодавно я захворіла, і мій колега зауважив: "Ти це справді серйозно? Тобі ж ще Херсон відновлювати!" Приємно усвідомлювати, що люди вважають мене здатною на великі справи, навіть на відновлення цілого міста. 😊

А поки що в наших домах замість вікон — плити ОСБ, а місця, де мали б бути вікна, перетворилися на дірки, а провалля, що спускаються на кілька поверхів, стали частиною нашої реальності.

Великий респект Ваньку з Миколаївщини (тг-канал)! Я разом з ним витримала всі труднощі окупації, його витівки — це щось неймовірне. У ці миті відчувала таку радість, ніби сама беру участь у боротьбі з цими негідниками.

Одеса зустріла мене легким дощиком. Тут дихається якось значно вільніше. Відчуття війни зовсім не відчувається. Я живу на десятому поверсі будівлі з великими вікнами, неподалік від моря. Трохи лякає, що вночі можу почути чи побачити "подарунки" від агресора. Іноді ловлю себе на думці, що будь-яка ямка на вулиці або щось подібне сприймаю як обстріл, а потім раптом усвідомлюю: "Стоп, ти ж не в Херсоні".

Сьогодні в черзі я стала свідком розмови, де дівчина згадувала, як телефонувала своїм родичам із західної України. Вона цитувала їхню відповідь: "А ми про вас і війну сприймаємо, як фільм по телевізору". Це… навіть важко підібрати слова. Фільм по телевізору, коли в нас міста знищені, коли гинуть люди та військові, а вони лише спостерігають за цим, наче це просто кіно.

У Херсоні люди зовсім інші, і коли я приїхав до Одеси, зрозумів, що навіть вони не можуть нас зрозуміти. Місто прагне відродитися та процвітати, як у минулі часи. Мешканці відчувають відсутність будь-якої підтримки з боку місцевої влади і намагаються вирішувати всі проблеми власними силами. Війна суттєво вплинула на психіку деяких людей, погіршивши їхній стан, в той час як інших вона несподівано надихнула.

Мій чоловік часто дорікає мені за мій "баранізм", як він це окреслює, але я вважаю, що це справжній символ нашої української ідентичності. Коли навколо міни, ми все ще обробляємо поля, ідемо на танки з голими руками, піднявши український прапор на ворожий БТР. Лише вигнали ворога зі свого села, як одразу починаємо ставити паркани. Одна жінка розповіла, що під час обстрілів, коли страшно, вона займається миттям вікон. Ми ніколи не станемо на коліна перед агресором, не будемо жити в бруді, адже наша земля — це священний дар від Бога. Ми вистоїмо!

Нагадую, що платформа Голосів залишається відкритою. Не соромтеся ділитися інформацією про себе або своїх близьких – я з радістю поширю це. Адже наше спільне життя і обговорення є частиною історії цієї війни.