Втікаючи від обстрілів, спершу завантажили в машину... 56 голубів.

Подолавши 1250 км, колишній шахтар із Донеччини приїхав зі своїми крилатими улюбленцями на Львівщину

Уродженець Селідового Покровського району Донецької області Павло Шокира протягом двох десятиліть працював шахтарем на шахті "Котляревська" (колишня назва — "росія"). Однак спокійна пенсія для нього залишилася мрією. Півтора місяця тому, через наближення війни до його дому, Павло разом із родиною змушений був покинути рідний край та переїхати на захід України, де тимчасово оселився у тітки своєї дружини. Незважаючи на все, він відчуває невидимий зв'язок зі своєю малою батьківщиною. Покинутий рідний дім нагадують йому його найкращі друзі — голуби. Колись вони ширяли над донецькими степами, а тепер освоюють прикарпатське небо...

- Там, де ми мешкали, тепер йдуть бої, падають бомби, – з сумом говорить Павло Дмитрович. – Від обстрілів ми ховалися у підвалі. Потрібно було рятуватися. У вантажівку поклали наші меблі, холодильники та інші домашні речі. А самі вирішили їхати на моїй легковій "Шкоді". Найперше до багажника поставив картонні ящики з-під бананів, у яких було 56 моїх голубів. Зробив у стінках отвори для доступу повітря...

Хотіли взяти зі собою й інших до­машніх тварин -- не вийшло. Собака з нами не поїхав. Свого рудого, дуже розумного кота помістив у коробку -- і в машину. А він мене подряпав, ви­стрибнув і втік. Дружина Оля сказала: "Він, напевно, буде дочікуватися нас вдома...". Присіли ми на дорогу, по­плакали -- і поїхали.

Пан Павло за кермом подолав 1250 км. Подорож пройшла успішно. Його голуби також добре перенесли тривалий шлях. На новому місці вони прекрасно влаштувалися: літають, пасуться на травичці, задоволено воркують. Господар створив для них спеціальний вольєр і регулярно вигулює.

— Мої голуби особливі, — з гордістю розповідає Павло Дмитрович. — Це не поштові голуби, які здатні долати великі відстані, і не декоративні, з їхніми розкішними хвостами. Мої голуби — високольотні миколаївські. Вони піднімаються вертикально вгору, залишаючись на місці, і можуть зникнути за хмарами. Їх вивели в Миколаєві, звідси й назва — миколаївські.

Пан Павло -- великий фанат сво­єї справи. Займається голубами більш як чотири десятиліття. Дід його плекав голубів, батько і бать­ків дядько -- теж. Це захоплення передалося шахтареві як родин­на естафета. Про минуле життя на Донеччині і улюблену справу Пав­ло Дмитрович згадує із приємністю:

-- Ми організовували душ для наших голубів. У моєму голуб'ятнику завжди були опилки або пісок для них. Щодня прибирав клітки. Регулярно вакцинував птахів, вони отримували всі необхідні антибіоти­ки й вітаміни... Дружина іноді з усмішкою каже: "Для тебе голуби на першому місці!". А я відповідаю: "На першому місці у мене сім'я і голуби. Без них я не уявляю свого життя...".

Павло Дмитрович через газету передав вітання своїм друзям-голубівникам із Донеччини. Привітав їх із Днем шахтаря. Ми віримо, що рано чи пізно цей захоплений працею і природою чоловік повернеться до рідної домівки. І чутиме там не вибухи снарядів, а приємний йому шум голубиних крил...