Ігор Сімутін, керівник ремонтної частини логістичних сил Збройних Сил України.

Перемогу в бою святкує піхотинець, проте війни виграються завдяки логістам.

Він створив першу в Україні майстерню та унікальний цех із ремонту американських HMMWV для ЗСУ. Втім, це не все, що вражає в біографії Ігоря Сімутіна. Він пройшов шлях від активіста Революції Гідності, полон у 2014-му році в Донецьку, а нині є майором та командиром ремонтного підрозділу Сил логістики ЗСУ. Як каже військовий, ним рухає принцип "небайдужості" або, як він сам називає це - "хвороба Україною". У новому випуску проєкту "Командири нашої перемоги" - про те, як створювалася команда "скажених хамвістів", про жорстокість росіян у полоні, події Майдану та виклики перед його підрозділом нині.

- Якщо подивитися вашу біографію, то впродовж останніх років ви брали участь в усіх важливих подіях сучасної історії України від Революції Гідності до подій на сході країни і по сьогодні. Я так розумію, ви називаєте це "хворобою України", так? Чому для вас це важливо, що ви залучений до всіх цих соціально значущих подій?

Раніше я ніколи не замислювався над цим питанням. Нещодавно відвідав святковий захід з нагоди Дня волонтера, де отримав одну зі своїх нагород від Президента. І в той момент мені спало на думку: чому саме я? Потім мені пояснили причини, але на плакаті було виділено головне гасло події. Здогадалися, яке слово там написано? НЕБАЙДУЖІСТЬ. Це, по-перше, один із ключових принципів Червоного Хреста, до якого я маю відношення як волонтер, а не як працівник. Це слово надзвичайно потужне, і я вважаю, що в мені також є ця небайдужість. Іноді я навіть жартую, що це моя "хвороба", хоча, звісно, це всього лише вислів. Якби більше людей усвідомлювали значення "небайдужості", наше життя в суспільстві стало б набагато простішим і комфортнішим.

Яким чином події Революції Гідності вплинули на ваше життя? Ви згадували, що у той період виконували обов'язки волонтера Червоного Хреста? Чи трапляється вам іноді згадувати про ті дні?

- Згадую і дуже, знаєте, воно підживлює мене тоді, коли я думаю, а заради чого це все? Зрозуміло, що деякі події мене підживлюють, і дуже сильно, а деякі я хотів би забути. А підживлює саме те, що я відчув себе українцем. От прямо це, національна свідомість, вона пройшла через Майдан. Я киянин, і батько, і дідусь, і прадідусь. І так сталося, що ми більш російськомовна родина, але от тоді на Майдані буквально все, що стосується найпрекрасніших рис Майдану - національна свідомість, гімн, прапор, все, що пов'язано з символікою України, з людяністю, з українцями, а не з хохлами, - от настільки вплинуло, що коли мені погано, коли ми всі на фронті і ти думаєш: за що це все? А коли було страшно в окопах, відповідь отак приходить: а як "за що", чуваче, Майдан, ти що, забув? І тут усе чітко по поличках - заради дітей. А друге - заради України й українців, тому що я раптом, раптом, сильно відчув себе українцем - і все, мені більше нічого не потрібно.

На Майдані відбувалися численні трагічні події, свідком яких ви також стали. Можливо, саме про це ви говорили, коли згадували, що є моменти, які хотілося б стерти з пам’яті. Чи вважаєте ви, що це взагалі можливо? Що, на вашу думку, заважає вам позбутися цих спогадів досі?

Ось унікальна версія вашого тексту: Тепер, коли я знову у військовій формі, можу сказати, що у мене є свій жарт. У 2014 році я став добровольцем та інструктором з тактичної медицини, а в 2016 році вже носив погони капітана. Зараз я – майор. Перш ніж потрапити в цю роль, я пережив багато втрат з 2014 по 2016 рік. Сьогодні я сприймаю це інакше. Розумієте, на війні все по-іншому. Коли я був на Майдані, я бачив, як люди гинуть з 18 лютого, і особливо 19 і 20 числа. Це були цивільні люди в серці столиці України. Як можна безжально забирати життя у людей тільки через те, що у тебе є зброя, а вони – з голими руками? Це вражає. Я був шокований, як звичайні громадяни виявляли героїзм на очах у всіх. Кількість загиблих була такою великою, що я не міг з цим змиритися. Ще одна річ, яка мене непокоїла: я не міг нічого зробити, щоб запобігти цим трагедіям. Пам’ятаю, як ми витягли з Небесної сотні пораненого чоловіка, якого я заніс у готель. Він був живий, але отримав кулю в груди. Я передав його Наталці Нагорній, з якою ми були друзями, і вона тоді була не як журналіст, а як одна з нас, навіть була частиною команди Червоного Хреста. Я сказав їй, що чоловік скаржиться на труднощі з диханням, хоча вже були перші жертви. Ми намагалися забрати поранених під вогнем та витягувати закривавлені тіла. Повертаючись, я запитав медиків про того чоловіка, але дізнався, що він уже під простирадлом. Як так?! Він дихав і ходив, але в результаті виявилося, що у нього був гемопневмоторекс. Я зрозумів, що тоді мені бракувало знань, щоб розпізнати цю ситуацію. Тоді я прийняв рішення стати інструктором з тактичної медицини – я не хочу, щоб ще хтось помирав на моїх очах, якщо я зможу цьому запобігти. Це стало моїм покликанням. Я бачив, як гинули люди, і відчував свою безпорадність. Це була справжня війна. Те, що я бачив, залишило глибокий слід у моїй душі. Ми ризикували своїм життям для порятунку інших, а наш друг, медик Червоного Хреста, був поранений снайпером, поки рятував одного з Небесної сотні. Найбільше мене вразило, що я не мав достатньо знань, щоб бути максимально корисним. Це стало моїм життєвим кредо: отримувати більше знань, щоб бути корисним. Сьогодні я знаю, що моє місце в Збройних Силах, де я можу принести користь своїй країні і допомогти у перемозі.

Продовжуючи, ви врятували численну кількість людей.

- Це один із принципів. Є такий принцип у інструктора або парамедика, який на полі бою. Там є кілька принципів, а головних є два: ми рятуємо життя не ціною свого життя, і друге - це життя в обмін на здоров'я, це такі головні. Так от по першому, нас так вчили тоді британські, американські інструктори: ваші вміння і ваше навчання не потрібно витрачати для абсолютного ризику в порятунку однієї людини. Тому що один парамедик або один інструктор може навчити десятки, а то й сотні, тоді ми цим і жили. Є таке відео, десь гуляє, я видавав 10-тисячну аптечку, а вже на початку 2015-го - 20-тисячну. І це де, в Пєсках. Я не знаю, чому, звідки взялася у Вікіпедії сторінка про мене, це мені дочка подзвонила і сказала: тату, у тебе, виявляється, є у Вікіпедії сторінка. І там є деякі неточності, там узагалі ніяк не позначено, що я був в організації такій - Захист патріотів. Але задумайтесь, я видавав 10-тисячну аптечку і 20-тисячну аптечку, і ми тоді на цьому зрозуміли, що наші знання врятували стільки життів. Я не можу сказати, як там інші мої колеги, що я "виніс із поля бою тисячі людей". Ні, я виніс не тисячі і навіть не сотні. Але думаю тоді, коли ще ніхто не знав про тактичну медицину, те, що ми робили, хочеться вірити, що воно врятувало більше життів.